Спогади Michel Hardelay (31 рік у 1944 році), мешканця В'єрвіля
В'єрвіль під окупацією
Дивіться також різні свідчення: Едмонд СЕЛЛЕС, Фернан ОЛАРД, PIPREL, компанії LOYS, Пані ЙГОУФ
Michel Hardelay, військовий у 1944/45 рр
Нижче в калот
ДЛЯ ПАМ’ЯТІ ці спогади розділені на кілька хронологічно класифікованих розділів:
Напередодні та перед 6 червня (1)
Ніч з 5 на 6 червня і світанок 6 червня (2)
У той же час на автовокзалі Vierville, у Colibeufs (2bis)
Ранок 6 червня, з 6 ранку до 12 години дня (3)
Ранок 7 червня (5)
На автостанції 7 червня, на Colibeufs (5b)
Вдень і ввечері 7 червня і бомбардування перехрестя (6)
8 червня в місті Вірвіль з капітаном Гардінером (з цивільних справ) (7)
Серія фотографій, зроблених 30 червня 1943 року, коли німці почали руйнувати вілли на березі моря
НІМЕЦЬКА СИСТЕМА ОБОРОНИ в 1942 році (уривки з книги Жерара Фурньє та Андре Гайнца «Операція Акватинт»)
Дивіться також листи о 2 очевидці перших місяців війни, а потім німецької окупації
З 20 жовтня 1941 року фельдкомандування 723 Кану оголосило всю північну частину департаменту Кальвадос, смугу землі глибиною від 15 до 20 кілометрів, між узбережжям і національною дорогою від Шербура до Кану, через Байє, на захід, і національною дорогою від Кан до Пон-Л'евек, через Троарн і Дозуль, до схід. Лише жителі Кальвадосу, які можуть надати довідку про основне місце проживання, видану мером муніципалітету проживання, можуть в’їжджати в заборонену зону. Тим, хто не відноситься до цієї категорії, дозволяється відвідувати лише після пред'явлення спеціального дозволу, виданого німецькою владою.
У Saint-Laurent-sur-Mer, як і в Vierville-sur-Mer, та в багатьох інших прибережних комунах німці заборонили доступ до багатьох вілл, вторинних резиденцій, якими часто володіють парижани, які проживають лише кілька місяців на рік. Декілька з них були реквізовані солдатами вермахту або люфтваффе в районі розквартирування, як зазначено в довідці мера Вірвіля від 3 квітня 1942 року. Станом на цю дату було задіяно дев'ять офіцерів і приблизно 90 унтер-офіцерів і військових, а ще 16 осіб, які також могли бути використані для розміщення 200 німецьких військовослужбовців, залишалися доступними.
На сповіщення жителів країни, які все ще можуть ходити на пляж, у певні години дня та у чітко визначених місцях кілька власників повідомляють про пошкодження їхніх вілл або крадіжки, і скарги надходять до мерів комун, які передають їх до префектури Байє. Але претензії, висунуті суб-префектом Роша майору Гофману, командиру Kreismommandantur 789 Байє, залишаються, як правило, мертвими буквами.
Наприкінці 1941 року стратегія німецької армії радикально змінилася після вступу у війну США. Воно стало оборонним, що підтверджено директивою Гітлера від грудня 1941 р., яка наказувала побудувати лінію оборони на західних узбережжях Європи. З червня 1941 року верховне командування Західним фронтом було покладено на маршала фон Вітцлебена. Тому він відповідає за захист близько 4000 км берегової лінії від південно-західної Франції до північної Норвегії.
Робота, доручена Організації Тодта (O.T.), все ще обмежується обороною великих портів, таких як
Гавр і Шербур, у нашому регіоні; до будівництва великих бетонних укриттів для підводних човнів на узбережжі Атлантичного океану: Брест, Лор’ян, Сен-Назер, Ла-Паліс і Бордо, а також до деяких великих стратегічних місць, таких як узбережжя Па-де-Кале, де для будівництва п’яти об’єктів важкої артилерії задіяно 12 000 робітників.
Саме Директивою № 40 (Die Weisung № 40) від 23 березня 1942 року під назвою: Küstenverteidigung (Берегова оборона) Гітлер створює Atlantikwall, «Атлантичну стіну». Він визначає свою європейську оборонну політику та визначає її організацію, вказуючи командні повноваження та повноваження, надані кожній із трьох видів зброї.
Своєю директивою № 41 від 13 серпня 1942 року Гітлер доручив О.Т. будівництво стіни, яка має захистити узбережжя Франції, Бельгії та Нідерландів від зовнішньої агресії. Для цього на узбережжі Атлантики, Ла-Маншу і Північного моря планується спорудити 15 тис. бетонних блок-гаузів, які мають бути завершені до 1 травня 1943 року.
Фотографія В'єрвіля 15 лютого 1944 року
Спогади про Michel Hardelay (розділ 0)
1 Люфтваффе займає берег моря.
(Michel Hardelay брав участь у війні в авіації між вереснем 39 і червнем 40, і був знайдений в неокупованій зоні під час перемир'я, він не повернувся в окуповану зону до жовтня 40)
«Одного вечора наприкінці жовтня 1940 року я пройшов демаркаційну лінію в Мулені за кілька хвилин до закриття німецьких офісів. За кілька днів до цього маршал Петен зустрівся з Гітлером у Монтуарі, і німці охоче поставилися до французьких офіцерів, які поверталися на окуповану територію.
Я лише чув від матері про дві лінії, які скупо допускалися на міжзональних картах; Я знав, що вона повернулася у В’єрвіль після ретриту в Бретані, але я не знав, як вона жила.
Я зміг повернути свій вірний 301 (Peugeot 301) з Miramas, для якого знадобилося багато кроків і часу. Щойно я прибув до Парижа, я сховав машину в сараї, яким володіла моя мати, і зв’язав мене з нею листом — єдиним засобом зв’язку з окупованою провінцією, (для) батьків, бізнесменів і мого нотаріуса, тому що було багато проблем, які потрібно було вирішити.
Мені знадобилося п’ять тижнів, і лише на початку грудня я нарешті зміг сісти на потяг із Шербура, зайнявши місце.
Коли я прибув до Байє, фермер-власник Ormel (Фернан Летер’є, майбутній мер В’єрвіля з 1942 року), який поселив мою матір у будинку, який він будував для своєї пенсії (будинок на вулиці Паве, де пізніше жила його донька мадам Жаке), чекав мене на станції зі своєю машиною. Він пожертвував двома дорогоцінними рахунками за пальне заради подорожі. Моя мати супроводжувала його; Я не бачив його одинадцять місяців.
Вона пояснила мені, що вона не змогла повернутися досить рано, щоб зайняти нашу віллу (Гортензій, на березі моря) до того, як там оселилися німці, і що всі незаселені вілли після їхнього прибуття, тобто майже всі, були реквізовані. Лише «Le Pigeonnier», де жив старий друг, ельзаський походженням і тому вільно володів німецькою, і «La Source», де колишній ювелір зі столиці (пан Меті) пішов на пенсію, залишилися їхнім власникам.
Крім цих двох винятків, два домогосподарства займали гауптвахти: Бертрамів і Квеснелів; останні були охоронцями вілли «Кер Марія» (сьогодні вілла де М. Дефортеску), нещодавно побудованої, яка мала всі сучасні зручності того часу. Полковник підрозділу Люфтваффе, очевидно, зарезервував його, залишивши його служби, щоб оселитися в найбільшому.
Таким чином ми успадкували капітана і лейтенанта, різних секретарів і перекладача, вчителя французької в Берліні. Оскільки наша вілла була призначена для літнього відпочинку, то цим панам (часто так окуповані французи називали німців) довелося встановити в кожній кімнаті печі і навіть ванну з електронагріванням води акумуляційним способом.
Німці дозволили нам утримувати сад, квіти та городи. Ми могли збирати фрукти після того, як експеримент із незрілим інжиром викликав у них огиду до французьких фруктів. В саду Гортензії завжди є фігове дерево).
Одного разу капітан дав мені знак йти за ним, піднявся поверхом і став перед маленьким предметом меблів, який колись був у моїй кімнаті, відкрив його та дав мені фотографії. Вони були доставлені до табору Біскаросс (французький військовий авіаційний табір у Ландах для гідролітаків) і представляли товаришів-офіцерів, які служили в ОВК. обладнання та зброю. сучасний. Я був присутній на кількох фотографіях; він дав їх мені і сказав мені: «Для вас», це означало: «Ми знаємо все про вашу службу, але ми поважаємо всіх французьких офіцерів, які виконали свій обов'язок і не є полоненими».
Іншого дня лейтенант запитав мене: «Джуд? (єврей, німецькою мовою)», назвавши мене; Я почав відповідь англійською: «Я не єдиний, хто має право... Але він поклав палець на губи, посміхаючись, щоб я зрозумів, що цю мову не можна використовувати. Я задовольнився тим, що сказав: «Католик», а хотів уточнити йому, що мої предки були гугенотами в сімнадцятому столітті.
Я не знаю, якими були функції цього німецького авіаційного підрозділу: бомбардування Англії, спостереження за узбережжям чи дослідження Атлантики?
У будь-якому випадку, вони, здається, не мали великих турбот протягом 1941 року і насолоджувалися пляжем і прекрасною літньою погодою: концерти полкової музики, або на тенісі, або перед вікнами «Кер-Марії», і море, або сонячні ванни. Я бачив, як вони лежали на трансатлантиці, як офіціанти в білих панталонах подають напої на пляжі, слухаючи музику та інформацію, не вагаючись розмотуючи кабель, щоб провести електричний струм від будинку до першої піщаної мілини.
Єдина фальшива записка сталася одного дня у вересні 1941 року; пілот, безсумнівно, новачок, хотів привітати свого полковника і показати йому, на що він здатний; він прибув, чіплячи хвилі й почавши лупінг, але, не піднявшись достатньо високо, не зміг достатньо швидко випрямити свій літальний апарат, і останній штовхнув носом у море.
Я дивився в сільському будинку (той, де Michel Hardelay знайшов притулок зі своєю матір’ю, наприкінці гастрономічної тупика Дюмона) і нічого не втратив із серіалу, очі прикуті до свого довгого погляду. Пілот зміг вибратися вчасно, і я побачив, як він плив, точніше, плив, а його парашут був рятівним кругом. Через півгодини за ним прийшла зірка. Приблизно через 30 років після того, як траулер із Порт-ан-Бессен повернув двигун і гвинт винищувача в свої мережі.
Тоді це був провал німецької армії під Москвою; свіжим ранком початку квітня 1942 року я побачив лейтенанта, який повільно йшов по саду в супроводі «сірого кажана»; це був знак близького відходу частини, яка провела вісімнадцять місяців у В'єрвілі. Дехто збирався піти на східний фронт, але фаворити маршала Герінга (лідер Люфтваффе) збиралися закінчити війну на Джерсі чи Гернсі після короткого візиту в Гранвіль, де я був здивований, з’ївши на тарілці нашої служби в 1945 році в столовій офіцерів цього гарнізону. Армії звикли обслуговувати ті самі приміщення, що й їхні попередники, а міста пропонують ті самі будівлі для зручності.
Німецькі льотчики попередили нас, що інженерний підрозділ збирається провести певні вдосконалення, тому ми вирішили відновити все, що можна було: великі меблі, рідко цілі, двері, електроприлади.
Довелося лазити по об’єктах біля скелі; це була гонка з іншими збирачами сміття, тому що нам довелося закрити віллу, коли ми виїжджали, ми знайшли її відкритою наступного дня, деякі німці, не вагаючись, відкрили двері, щоб насолодитися посередньою постільною білизною, залишеною на місці, іноді в галантній компанії.
Компанія електрифікації - це ще не E.D.F. - кинувся розбирати його лічильники і трансформатор, що живить пляж, відновлювати його кабелі або, принаймні, ті, які німці не забрали; коли стовпи їх мали використовувати для багатьох цілей, зовсім інших, ніж ті, для яких вони використовувалися.
А руйнування почалося з приїздом саперів.
2 – ПІХОТА займає село.
Після мого прибуття піхота організувалася для зимівлі та спостереження за відведеним їй районом; контролювала населення, реєструвала господарські роботи, особливо транспорт, за запитами до міського голови. Оскільки ми перебували в прибережній зоні, «забороненій» для мешканців за межами цієї території, кожен будинок повинен був мати всередині вхідних дверей папір із номерами та іменами мешканців, завірений німецькою владою, і кожен мав мати «аусвайс», який підтверджував би його проживання в забороненій зоні. Місто Байє було поза територією, воно починалося на RN 13 і прямувало до Шербура у верхній частині узбережжя Восель; тут був знак, який вказував, що люди заходили в прибережну зону та попереджав людей, що їм потрібен спеціальний дозвіл, але фельджандармерія контролювала це дуже мало. (німецька військова жандармерія)
З іншого боку, цей Ausweis був дуже корисним у разі перевірки особи на окупованій території та надавав мені багато послуг у метро чи після прибуття на станцію Сен-Лазар, оскільки передбачалося, що мене знають і контролюють німецькі служби.
Повернувшись до німецької окупації у Вірвілі, піхота створила комендантуру в особняку Таона, де зупинявся капітан (Капітана звали Адольф ҐРУНШЛОСС. Він народився 19 січня 1893 року і був сліпим на очі. Його донька шукає свою могилу. Можливо, він був похований в окопах парку Таон Мануар??) (він був вже не було 6 червня 44 року, був у Гручах), секретаріат, служби передачі та попоте для трупи. Лейтенант реквізував будинок пана Ле Л. , муніципальний радник (може, це пан Ле Ларж?), який сховався у прибудові. Його будинок мав служити резервом техніки та обмундирування, як я дізнався значно пізніше.
Для трупи приміщень не бракувало: усі мебльовані кімнати Фернана (Ле Галлуа), власника базару на пляжі, готель Казино та готель на пляжі ‐ пізніше названий «Плейс» ‐ (готель Мерлін, знищений пожежею у 80-х чи 90-х роках), «Фонтен» (La Pie qui Tette) і навіть ратуша, яка мало служила.
Замок В'єрвіль мав бути реквізований у 1942 році (насправді Michel Hardelay зробив помилку, замок був повністю реквізований, що 2 березня 1944 року, раніше лише 1 або 2 офіцери були розміщені з 1940 року, з їхніми ордонансами в комунах) і прихистити робітників компанії Тодта, які працювали на будівництві «Mur de Атлантика"
3 ‐ KRIEGSMARINE ‐ Скорочення персоналу.
Німецький флот також був присутній у Vierville, але мав лише трьох або чотирьох представників, які зайняли «La Rinacente», віллу, розташовану майже на вершині скелі над готелем Casino. (Я думаю, що це була вілла пана Мері в той час)
Ці несудноплавці мали залишатися до висадки; кілька антен було видно з пляжу навколо їх посту, що свідчить про те, що вони приймали повідомлення з кораблів і підводних човнів, передавали накази або складали прогноз погоди.
Ці моряки жили в закритому судні, за винятком одного, якого прозвали «Трубою», тому що він мав вічне «горяче хихикання» в кутику рота. Це був чоловік двох років, смаглявий, знав кілька слів французькою, але антипатичний і хитрий, а деякі вдавалися, що належать до гестапо; тому населення ставилося до цього насторожено.
4 – РИБА з дозволу.
Невдовзі німці зрозуміли, що вони зацікавлені в тому, щоб терпіти пішу риболовлю, оскільки це дозволяло їхнім військам отримувати значну добавку безкоштовною або недорогою їжею за допомогою обмежень у джерелі.
Дійсно, мешканці могли отримати дозвіл на пляж під час сезону оселедця (з вересня по грудень), щоб розводити свої «оселедці». Але, оскільки ці сіті потрібно було піднімати вночі, це передбачало розтягнення комендантської години та супровід одного або двох солдатів уночі.
З іншого боку, до того, як рибалкам дозволили пройти до рибальських угідь, відкривши шлагбаум у нижній частині вулиці де ля Мер, деякі солдати мали час взяти деякі проби, коли улов був великим і до того, як це робили лисиці, що було нерідкістю.
Ліцензії також були дійсні для риболовлі в скелях під комунами Лув’єр і Енглесквіль, але лише вдень і під наглядом солдатів, які займали вершини скель. Вони не забували про збройну риболовлю, навіть якщо використовували «двалус», щоб підібрати свої цілі. які завжди були великими шматками, конгресами чи барами.
‑0‑0‑0‑0‑0‑
Перша серйозна подія сталася невдовзі після мого приїзду, тобто взимку 1940-1941 років, коли на узбіччі був сніг.
Фернан, (Ле Галлуа), власник пляжного базару, який тоді був на місці пам’ятника – нинішньої Національної гвардії США – мав душу збирача корабельних аварій (його сім’я не купила у маєтків, щоб розрізати його, уламки корабля, який стояв на мілині під час Першої світової війни в «темряві» Лув’єра) – під час обшуку на пляжі він знайшов і привіз досить важкий мідний предмет.
Підійшовши до свого базару, він кинув його; але предметом, про який йде мова, був, ймовірно, детонатор міни, який попросив поводитися з ним обережно, він вибухнув, і дихання обезголовило Фернана.
На щастя, ніхто з солдатів, що знаходилися поблизу, не постраждав, навіть охоронець на блокпосту, але німецька влада відразу повірила в атаку. Довелося втрутитися меру (містеру Дюбуа, фермеру останньої ферми праворуч, Грандкамп-роуд), колишньому військовополоненому в Німеччині, який міг пояснити їм, що це був випадковий нещасний випадок, що винна особа загинула і що не було нічого, крім незначних матеріальних збитків.
Протягом цього часу шукали голову Фернана; нарешті його знайшли над підвісною стелею вхідних дверей, які вона пробила і які зачинилися після її проходу.
Після цього інциденту не було жодних дій, і в 1941 році нічого помітного не мало статися. (Точну дату можна знайти. Просто подивіться на свідоцтва про смерть у ратуші В’єрвіля – це було 4 січня 1941 року)
‑0‑0‑0‑0‑0-
5 – GENIE GERMAN замінює LUFTWAFFE.
Льотчики нас попереджали: побачите, що інженери не поважають будівлі, як ми, і ви за нами сумуватимете.
Крім двох полотен з італійської школи, які потрапили до Берліна, де власник готелю на ім’я Баюс (?) «зібрав» їх, ми знайшли більшість наших пінцетів більш-менш цілими. Ми збирали всі меблі рідко цілими, тому що найчастіше без висувних ящиків вони використовувалися для виготовлення ящиків, призначених для відправлень. (Французькі пакети продуктів для сімей німецьких солдатів)
Мені навіть вдалося врятувати свою колекцію марок, сховану на балці на горищі, але в іншій схованці, до якої було дуже важко дістатися, але її обов’язково знайшли, якщо будівлю знесуть, містилася мисливська зброя: дві рушниці 12-го калібру, старий дробовик 16-го калібру та гвинтівка під патрон .22 Long Rifle з набоями. (ця зброя мала бути задекларована та передана владі)
Інженери почали займати землю над нашою віллою, яка мала стати оборонною точкою Wn 70, але він допустив, щоб ми пішли стежкою, яка вела до нашого саду. Треба було проходити перед ними на спуску і на підйомі. Але вони бачили, як ми поверталися з сумкою, в якій був корм для наших кроликів: трава, кульбаби та гілки деревного вугілля.
Я готував дірку в підлозі нашого підвалу – це була кімната на першому поверсі, не вимощена – і ми піднялися до зброї в сумці, з якої було вилучено лише кілька листків; Я їх одразу поховав.
Але незабаром вони забороняють нам спускатися до вілли нашою дорогою; нам довелося використати віллу «Свята Анна» (ймовірно, на місці вілли Понсарів) і перетнути величезну незабудовану землю на захід від нашої власності (де сьогодні будинки Бунуфа, Дениса, Cordelle та Проста). Тоді доступ до нашого саду був повністю заборонений на початку 1944 року (або наприкінці 1943 року), коли німці замінували територію над скелями, оточуючи село мережею колючих дротів, але не мали достатньо мін, щоб ця міна була повністю дієвою; Таким чином, замінована земля зупинилася (від Saint-Laurent) біля ялин поля, розташованого над віллою «La Source» (Villa Mathy), і повернулася на захід від вулиці Мер.
А тим часом інженери наполегливо працювали; їх мета: поховати себе, не залишивши видимих слідів. Землю з траншей було евакуйовано та кинуто в скелю, змусивши викопати їх до 1,80 метра та накрити куполом із гриля та трави.
Крім того, всі опорні пункти повинні були мати укриття на глибині 12 метрів під землею з двома виходами на відстані не менше 50 метрів. Для цієї роботи вони розробили техніку: вони почали з копання колодязя довжиною 12 метрів, який вони подолали за допомогою лебідки; знизу вели галерею і сходи з майданчиком, досить довгим до середини, щоб вогнемет не міг дістати дна. Така ж турбота про галереї, для якої доводилося робити лікті біля підніжжя кожної сходи. Кімната на півдорозі галереї мала бути достатньо великою, щоб там могли лягти шість чоловік, ще шість сидіти, а на маленькому столику можна було поставити телефон і деякі папери, причому всі опорні пункти були з’єднані кабелем, закопаним у центральну комірчину, також у комендантурі.
Галереї підтримувалися з’єднувальними рамами, що складалися з решіток 22x08 два метри на один метр, залишаючи прохід 1,84 на 0,84 метра.
Ці лісоруби, звичайно, були з конструкцій зруйнованих будинків, і тесляр був спеціально призначений для розпилювання лісорубів і вирізання там шипів і пазів. Кожен опорний пункт мав свою пожежну обсерваторію з бетонних плит.
Після висадка я мав можливість подорожувати галереями Wn 68 у Сен-Лорані, Wn 70 над нашою віллою та Wn 72 (Hotel du Casino) (насправді це WN71). Перший і останній мали доступ до підніжжя скелі та вихід із скелі посередині, але оскільки під час розкопок горизонтальної галереї WN72 використовував прямий шлях для евакуації каменів, що робило його дуже вразливим, 5 червня бурили інший вигнутий доступ; німці планували потім закрити вхід перед їдальнею колишнього готелю «Казино», вони не встигли і змушені були покинути своє підпілля 6 червня.
Ця галерея стартера наразі знаходиться за млинницею Saulnier.
‑0‑0‑0‑0‑
ПЛАНИ
Я ніколи не прагнув знати, звідки взялися вказівки мерії не руйнувати будівлі, які заважали обстрілу берегових батарей. Отримавши сповіщення, мер написав власнику, чи залишив він адресу, за якою можна з ним зв’язатися, і запитав, чи є у нього плани його будинку для майбутньої компенсації. Інакше або без відповіді на його лист мені було призначено скласти зведену довідку: розміри будівлі, кількість поверхів і прорізів, щільність і товщина стін, характер покриття. Я збирався повернути цю роботу в свій будинок і залишити її в мерії. Найчастіше, коли я приходив до будівлі, у ній уже не було ні даху, ні підлоги, німцям була гостра потреба в деревині для підтримки своїх підземних галерей, але це не засмучувало мою роботу, а навіть спрощувало її.
Треба сказати, що пізніше, коли комісії були викликані для ознайомлення з документами, поданими власниками, і порівняння заходів їхніх планів з моїми, були лише крихітні відмінності; люди були дуже коректні і не намагалися «хитрувати» з пошкодженнями від війни, за винятком старенької жінки, яка, можливо, ненавмисно і не усвідомлюючи того, надала своєму архітектору перебільшену інформацію. (Якщо у вас є невелика вілла розміром сім на чотири, просто додайте два метри до кожного розміру, щоб подвоїти значення).
Мер попередив мене, що в такий день, у таку годину німецький солдат чекатиме мене на пляжному посту — на початку бульвару де Ковіньї, де була важка перешкода з мадрієрів і колючого дроту, яка зазвичай відкривалася вдень, щоб супроводжувати мене. Зазвичай це був завжди один і той самий, старий хлопець, який був дуже задоволений цією прогулянкою біля моря і який, прийшовши на призначене місце, ліг у траві і дозволив мені спокійно працювати.
Знесення всіх вілл у долині та на пляжі почалося навесні 1943 року, за винятком вілли «Rinacente», розташованої на вершині скелі, яка слугувала морським радіореле для U-Boots, готелю «Казино», який приймав рухливі загони за дозволом відпочити, і слугував ретрансляторами для патрулів, і сусідньої бетонної будівлі, що бунтувала до пікетів Німецькі інженери (вілла Кузенберше).
Було вирішено побудувати кілька блок-хаусів, основний з яких мав зайняти місце бару на пляжному базарі (Legallois), знесення якого почалося влітку 43 року, але зберігши більшу частину фасаду з боку моря, як камуфляж. Під час цього демонтажу, приблизно 15 серпня, гармата (88-міліметрова протитанкова ПАК 43, яка досі є) була поставлена в підрозділ для майбутнього блокгаузу, під час опалубки та прасування. Німці помітили, що вілла «Мадлен», розташована майже навпроти базару, побудована на великій залізобетонній плиті. Знесли віллу, а також незручний з точки зору пляжу котедж, а потім на цю плиту встановили гармату, заховану під брезентом, і привезли ящики зі снарядами. Оскільки на цих гільзах було намальовано красивий 88-й, було легко визначити калібр гармати. Взимку 1943-1944 рр. було добудовано блокгауз і введено гармати. При цьому дорогу перегородив протитанковий мур із шиканою, що залишила проїзд у 75 сантиметрів. Верх блокхауса був прикрашений кількома панелями стіни, щоб імітувати руїни. Дорогоцінно збереглася жива огорожа з тамарису, яка долала схил дороги з боку моря, оскільки вона маскувала вид на пляж, протитанковий вал і плутала з муфтою блокхаузу».
Моя робота почалася з останніх будинків у В’єрвілі, що межує зі Св. Лаврентієм, і я навіть мав можливість побудувати дві будівлі в Св. Лаврентії, включно з Hôtel du Cheval Blanc. Саме під час цих мандрівок і повернень ми зустріли «нерозлучників» (потім мені довелося їх так називати), старого солдата з сивим волоссям і вусами, здавалося б, відомого пенсійного віку та малюка, якому ми б віддали щонайбільше п’ятнадцять років. Мені завжди було цікаво, чи він не дід і його онук. Останній, коли він побачив нас, поставив запитання моєму супроводжуючому, і це запитання закінчилося на «SCHWEINKOPF» (свиноголовий, образа німецькою мовою). Я не розмовляю німецькою, але знаю, що означає це слово. Двоє старих солдатів перестали балакати, збентежені; Я зробив того, хто не зрозумів, але мій погляд перетнув хлопчика, і зрозумів, що я зрозумів, він стояв там. Мені довелося 8 червня 1944 року знайти нерозлучних, з’єднаних смертю, біля дверей «Комендантури» з рушницею в руках.
До будівництва блокгаузу, в якому мала розміститися гармата 88, він був розміщений на плиті, яка підтримувала віллу «Мадлен» (зараз це кімната для вечірок). Дальність вогню цієї кімнати була обмежена з правого боку віллою «Les Embruns» (зараз місце розташування пляжного базару), яка через просування скелі була побудована з дуже невеликим відступом на бульвар.
Її та сусідню «La Reposery» вирішили знести.
Тож мені сказали знайти мене певного ранку на гауптвахті. Коли я прийшов, я знайшов старшого, який чекав мене; він був великим, струнким, веселим типом; його мундир був не з об'ємної простирадла, як у капітана, а «на мірку» з доброго сукна. Він змусив мене дати знак йти за ним, і замість того, щоб наказати двом своїм людям відчинити ворота, він увійшов у сад праворуч. Цей сад через відсутність догляду протягом трьох років був радше необробленим полем, зарослим високою травою. Він пройшов п’ять чи шість метрів і зупинився, показав мені залізний дріт на відстані десяти сантиметрів від землі, енджамбу, і змусив мене зробити знак, щоб імітувати його; і для другого дроту він зробив те саме, пішов і вставив шпильку в детонатор, який я побачив у траві; і він подбав, щоб я пішов його слідами, і ми опинилися на вільній і чистій землі. Потім він запросив мене провести читання, оскільки ми приїхали біля «La Reposerie». Коли я виконав свою роботу, то через годину помітив, що двоє солдатів відкрили огорожу, отже, моя робота була закінчена, і я міг йти звичайною дорогою.
Але потім я завжди думав, чи заступник капітана (я мав знайти його пізніше в роботі в комендатурному саду) хоче, щоб я знав пастки на дні скелі, чи він не зміг знайти двох солдатів, щоб відкрити ворота, боячись пошкодити свій мундир.
Зізнатися, я не знаю чинів у німецькій армії. Він був лейтенантом, унтер-лейтенантом чи ад'ютантом? не знаю
З іншого боку, я впізнав маршала Роммеля, коли він приїхав, у травні чи червні 1943 року (я думаю, що й тут Michel Hardelay може помилятися, я думаю, що Роммель приїздив лише 2 рази восени 43-го та в січні 44-го), оглянув на своєму «Мерседесі» пост, встановлений на одному з наших луків над нашою віллою. Він мав свою сільську форму з чорними трусиками з червоними смугами. Я копав сіно на травості неподалік і побачив, як двоє солдатів знімають маскувальне полотно, яке прикривало мінометну позицію. Тієї ж ночі B.B.C. сказав, що маршал Роммель почав огляд Атлантичного муру біля західного Кальвадосу і що він зміг побачити його недоліки. Але хто міг так швидко повідомити союзників?
Можливо, я маю невелике уявлення про це... поставивши іншу. Хто був краще поінформований, ніж заступник капітана німецької роти Вірвіль? …. ОСОБА
(різні свідчення схиляються до припущення, що цей офіцер був агентом союзників, але це все одно малоймовірно)