Спогади Michel Hardelay: звільнення В'єрвіля

(подробиці)
будинок, де Michel Hardelay жив 6 червня, у нижній частині тупика, що виходить на північ

(уривки) (6 червня, з 6:00 до 10:00)
«Була восьма година без десяти (8:50 за часом GMT+2, який використовували американці 6 червня), і дві з половиною години тому ми — під склепінням, утвореним над нашими головами снарядами флоту союзників та німецької артилерії, — чекали, коли припиниться обстріл із гармат і мінометів».
Раптом пролунав страшенний вибух, що приголомшив мене й мою матір. Слідом за ним налетіла потужна хвиля повітря, змішана з пилом і різким запахом пороху.
Вибух стався за огорожею саду — всього за три метри від нашого окопу-укриття, який був додатково укріплений кількома нішами, що нагадували кролячі нори.
Я бачив, як дехто з них, переляканий, біг у різні боки, тоді як інші майже зарилися у свої підстилки в кутку своєї ніші.
Я трохи висунувся зі свого укриття і з величезним полегшенням побачив, що наш будинок усе ще стоїть. Водночас я відчув пекучий біль у мізинці правої руки, якою спирався на стінку траншеї. Оглянувши свіжорозриту землю, я витягнув із неї маленький шматочок сталі — гарячий, гострий, завбільшки з вишневу кісточку.
Шум раптово вщух — ніби цей останній вибух став фінальним, потужним акордом у цьому «артилерійському концерті».
Наші барабанні перетинки, що зазнали серйозного випробування, почали нормально функціонувати лише через дві хвилини — якраз вчасно, щоб почути свист кількох куль, які пронеслися повз, перш ніж зникнути десь у навколишній місцевості або врізатися в стіну.
О! Як же того дня я був вдячний за наявність такої кількості стін! Вони також слугували захистом від зимового північно-східного вітру — крижаного й солоного, згубного для насаджень. Завдяки їм я міг відносно безпечно пересуватися навколо нашого укриття, хоча й доводилося пригинатися, адже висота більшості стін не перевищувала 1,50 метра.
Через отвір, що залишився в кінці траншеї, я незабаром побачив двох німецьких солдатів; вони йшли, пригнувши голови, тримаючи в одній руці гвинтівку «Маузер», а в іншій — ящик із набоями.
Вони перетнули наш маленький сад і пройшли у вузькому проході між будинком і високим муром нашого сусіда — наче добре знали цю стежку, що веде до сільської місцевості та скель і проходить через курник.
Я вирішив вийти з укриття, щоб перевірити, чи добре зачинені двері. Увійшов у будинок через кухонні двері, що були за п’ять метрів від нашого укриття. Значних видимих ​​пошкоджень не виявив, хіба що — піднявшись на другий поверх — помітив, що на дзвіниці церкви немає шпиля (пам’ять підводить MH, оскільки дзвіницю збили лише близько 14:15). А через вікно, що виходить на скелі, я побачив двох німців; вони йшли в бік позиції 352-ї піхотної дивізії, яку щойно облаштували на гребені скелі. У полі пшениці — вже цілком стиглої — вони пересувалися майже рачки, тож їх було майже не видно.
Щодо нашої «птиці» — їй нічого не загрожувало: перелякані, мов кролики, вони сховалися на дні своєї каюти.

Коли я нахилився, то побачив, що задня стіна сусіднього будинку (будинку мера, пана Летеріє) обвалилася на його подвір'я.
Переді мною море було вкрите човнами всіх розмірів, але гребінь скелі приховував пляж; я міг бачити лише те, що відбувалося на відстані понад три кілометри перед В’єрвілем, де розрізняв причали Порт-ан-Бессен — там, здавалося, не спостерігалося жодної значної активності.
З іншого боку, мені здалося, що я бачу лінію військових кораблів перед мисом Вер (Ver) — праворуч від мене, а також ліворуч, у затоці Ве (Veys).
Але які саме війська нас звільнять: англійці, американці, канадці чи французи?
На той момент це залишалося загадкою.
З іншого боку, німці, які продовжували вести вогонь із гребенів скель, мусили розуміти, з ким мають справу.
У той момент я й гадки не мав, що вже за п’ять хвилин отримаю повідомлення.
Стрілянина, здавалося, вщухла, і я вирішив просунутися на 30 метрів углиб головної вулиці села. Я вийшов із нашого саду, перетнув прохід уздовж фасадів двох сусідніх будинків ліворуч (у них нікого не було), пройшов повз бічний фасад продуктового магазину (ліворуч від мене — крамниця Дюмона, на перехресті з вулицею дю Амель-о-Претр / rue du Hamel-au-Prêtre) і зупинився за метр від вулиці.
Звідти, праворуч від себе, я міг оглянути вулицю на двісті метрів уперед: перед будинком шевця лежали дві мертві коні; їхні ноги заплуталися в упряжі, а поруч стояв армійський віз для перевезення фуражу [згідно з деякими свідченнями, він належав робітничій роті організації Тодта, яка з початку березня 1944 року розміщувалася в замку; у свідченнях також згадується, що це було навпроти «лазарету» — можливо, німецького медпункту в селі?]. Віз був заповнений флягами, ящиками та пакунками.
Вони перегородили частину дороги, а інша половина виявилася заблокованою уламками фронтону будинку Жана, що обвалився.
Доки не перетнули пост, жодного солдата не було видно.
Потім я просунувся вперед, щоб оглянути ліворуч від себе дві дороги, які сходилися перед продуктовою крамницею.
Переді мною стояв кремезний чоловік. Він намагався щось дістати з однієї з численних і дуже глибоких кишень свого військового мундира пакунок «Честерфілда» досить помітно рипів.
«Хочеш цигарку?» — запитав він французькою.
Його шолом був трохи зсунутий ліворуч; розстебнуті підборідні ремінці звисали вздовж щік, а гвинтівка висіла на ремені через ліве плече.
Він, здається, не здивувався моїй появі; на двох мертвих коней він дивився скоріше як турист, аніж як вартовий.
Я відповів: «Із задоволенням», а потім додав: «Зрозумів! Ви розмовляєте французькою?»
«Я — "рейнджер", народжений у Канаді, але мої батьки живуть у Франції, у департаменті Ер, у містечку Нонанкур. Вибачте, мені час іти далі». І він зробив крок у бік Пуент-дю-Ок — місця, яке, як я дізнався пізніше, було метою його завдання. Я повертаюся до нашого укриття і, показуючи на свою цигарку, кажу:
«Це американці нас звільняють»
Я глянув на свій годинник, але він зупинився на позначці «без десяти вісім» (8:50 за часом GMT+2) — ймовірно, через потрапляння пилу.
Була вже восьма година двадцять хвилин (тобто 9:20 за часовим поясом GMT+2, який використовували американці)

Потім Мішель Арделе переконується, що його сусіди в безпеці,

«Я залишив їх дещо заспокоєними і повернувся у протилежному напрямку...»
Коли я прийшов до нашого саду, то почув крики на вулиці. Зайнявши спостережний пункт на розі продуктового магазину, я побачив двох американських солдатів, які під дулом зброї змусили двох німців прибрати з дороги туші двох загиблих коней і перетягнути їх до входу в двір. Їм було вкрай важко впоратися з цим завданням; до того ж вони зовсім не були впевнені у своїй подальшій долі — настільки сильним було збудження американських військових.

Трохи згодом до хвіртки, що вела в сад, підійшли ще двоє американських солдатів; за їхньою поведінкою я зрозумів, що вони хочуть пити. Я приніс два склянки й, вказавши на бочку, дав їм зрозуміти, що можу запропонувати лише «сидр» (яблучний сік). Для них це було одне й те саме; я наповнив склянки, відкоркувавши бочку. Однак вони зажадали, щоб я спершу зробив ковток сам, що я й виконав. Згодом вони стали значно менш підозрілими.

Незабаром я з подивом побачив, як над стіною з'явилося обличчя Фернана Д. Між собою ми іноді називали його «Рупі» (через те, що в нього постійно з носа звисала крапля, яку він витирав тильним боком лівого рукава). Він переймався нашою долею, зайшов до будинку мера і пішов тим самим шляхом, яким рухався я.
Він жив у будинку, перед яким загинули двоє коней, і розповів мені про долю своєї сім'ї та сусідів: його дружина й донька вціліли, як і його мати, що жила в будинку навпроти; проте служниця пекаря загинула, а разом із нею — й немовля пекаря, яке вона тримала на руках.
Давня подруга моєї матері, яка мешкала в сусідньому будинку, сховалася там разом зі своєю вірною служницею — так само, як і Анн-Марі, — у вбиральні. На щастя, адже 88-мм снаряд прошив їхній будинок наскрізь, не розірвавшись.
Мадам Марі, яка перебувала в маєтку Жана разом із чоловіком і сином, отримала поранення в руку.
Потім — не пам’ятаю точно, в який час доби, — прийшов офіцер із двома солдатами; вони були без зброї та спорядження. Офіцер сказав, що вони перебувають у стані «шоку». Він запитав, чи можна залишити їх у мене на годину. Я погодився, хоча й вказав йому, що в укритті дуже мало місця. Вони сіли на сходах біля входу; були небагатослівними, і я дізнався лише те, що вони родом із Техасу.
Офіцер мав рацію: через годину він повернувся, щоб забрати їх. Але звідки він знав, що в будинку хтось є і що там є укриття? Загадка.

Під час випуску новин французькою мовою на BBC я, звісно ж, підійшов послухати свій детекторний приймач. Мені підтвердили, що це справді очікувана висадка — від півострова Котантен до гирла річки Орн, а не просто операція командос, як це було в Дьєппі (у 1942 році).