Готель-казино, до війни
(подробиці)
Спогади родини Піпрелів (6 червня)
Уривки з «The Madest Day» (Е. Кокварт і П. Юет, Альбін Мішель) (Ніч з 5 на 6 червня) «На іншому кінці пляжу, на західній стороні, родина Піпрель також втратила свій будинок (це готель «Казино»). Але вона встала. Це один із семи (які залишилися стояти на березі). Німці занадто тримаються. Готель-казино, розташований на скелі В'єрвіль, пропонує туристам розкішну панораму. Безперешкодний вид на гігантську кому з червоного піску. Окупант має інші турботи, але не позбавив себе реквізиції закладу. Щоб випити і відпочити. У лютому (1944 р.) Піпрель, яких раніше терпіли, вигнали і мусили переїхати до с. Відтоді фельдфебель Жорж Бермес, цивільний учитель гімнастики в Кельні, є власником готелю «Казино», точніше «Втомленого Теодора», як називали його населення. (це будинок відпочинку для солдат вермахту)
(вранці 6 червня) У В'єрвілі 18-річний П'єр Піпрель і його старший брат Фернан були нетерплячі. З тих пір, як вона втратила чоловіка, мати виношувала їх, як дітей у дитсадку. У звичайний час вона постійно боїться за них. Потім, коли вони говорять про те, щоб піти розвідати, дізнатися, що відбувається, вона панікує: «Минулої ночі літак промчав уздовж узбережжя і скинув розарій бомб на хребет». (див. мемуари Michel Hardelay, сторінка 2321). У селі кажуть, що столярна Сент-Онорін-де-Перт загорілася і що буде двоє загиблих. Хто знає, що може статися зараз?
Приблизно о 5 ранку двом хлопцям уже байдуже. Вони вирішили піти до М. Мері, він знатиме. Мері, він хтось у В'єрвілі: інженер з авіації, він поїхав до Японії перед війною, щоб допомогти розробити знаменитий японський «Нуль». Літаки - це його справа.
Експерт живе на крайній межі забороненої зони, на краю замінованої землі. Їхати туди – це ціла пригода, і кілька нерозсудливих людей вже засвічені вартовими нервовим курком. Але у Піпрелів є свій таємний маршрут, вони прорізають сади й прибувають до М. Мері без тіні.
«Нічого, — каже знавець, — все як завжди. Ті самі літаки, ті ж бомбардування. Це нормально».
Розчаровані, але з повагою П'єр і Фернан повернулися додому. Але по дорозі щось заінтригує їх там, на морі. Це непросто відрізнити. Між будинками, деревами та живоплотами вони бачать обрій лише шматками (зоря встає). Але там, нагорі, з їхньої кімнати на верхньому поверсі відкривається чистий вид.
Збентежені два брати спостерігають удалині за безліччю чорних крапок, що вкривають море.
— Моє слово, — сказав Пітер, — вони схожі на човни...
Двоє хлопчиків повертаються до Мері. Незважаючи на заборону Німеччини, у нього є бінокль. Мінус в тому, що з дому не видно моря.
— Йдіть швидше, містере Мері! Візьміть свій бінокль, ми думаємо, що бачимо човни!
Як і раніше скептично, інженера моляться. Потім, перед наполяганням двох молодих людей, він поступається і слідує за ними. Залізає в мансардну кімнату, залазить на стілець, приклеює бінокль до очей.
«Так! Так! — вигукує Мері, — тут повно човнів! Їх усюди багато!»
Дроти Piprel зігнуті. За кілька хвилин грізна армада підійшла впритул до узбережжя, але вражає те ж саме, що тиша. Усі ці кораблі, що йдуть вперед, роздирають туман, здаються нереальними. Вони схожі на привидів.
Дуже серйозний пан Мері сміється, як дитина. 6:00: блискавка падає на узбережжя... (бомбардування з авіації та флоту)
В'єрвіль був уражений першим ударом. Руйняться стіни, руйнуються будинки, мерехтить плитка. Перед будинком Піпреля впали розбиті снарядом електроопори. Непрозорий туман — захисний щит, запущений союзниками перед штурмом — раптом огортає все узбережжя, змішується зі стовпами диму, з полум’ям, додає атмосфери краю світу. Перед «Піпрелем» з’являється пан Мері. З дружиною і сином. Гебіт, галюцинації.
«Диво, справжнє диво, - сказав він, - невгамовним голосом. Моя дружина і хлопчик щойно піднялися. Ми всі троє були на кухні, коли снаряд упав на будинок, оббризкавши їдальню та спальню мого сина ».
(ранок 6 червня)
Їх мати спустилася в притулок, але П'єр і Фернан Піпрель відмовилися ховатися. Вони хочуть покинути В'єрвіль. Але куди йти? Вони обирають Сент-Онорін на іншому кінці пляжу, за Колевілем, добрих вісім кілометрів. Обидва брати йдуть ярликами, прорубують поля. Це не той вибір, по них стріляє німецький кулемет. Розплющені на землі хлопці пов’язують гілку білою хусткою, яку несамовито трясуть. Кулемет ще стріляє.
Вони відступають, повертаються до своїх кроків, зупиняються на фермі Луї Ле Тер'єра (l'Ormel) на дорозі до Форміньї. Час від часу вони приходили зробити якусь роботу, щоб уникнути STO. Чудове вітання. «Але й тут воно качки всюди, мої бідні діти! » Луї Ле Тер'єр заводить усіх - гувернантку, сільськогосподарського робітника і двох синів Піпреля - в стайню, стіни якої, за його словами, товщі. Вони ховаються в солому.
«Про те, щоб висунути ніс, не йшлося».
Менш ніж через півгодини прийшли перші американці.
Вони ставлять кілька запитань, просять у французів документи, що посвідчують особу. Один із чоловіків наклав багато Lucky Strike на П’єра Піпреля, але, окрім цього дружнього жесту, вони, здається, страшенно насторожені. Тер'єра та його трупу знову закривають у стайні. Щоб не вийти з полудня. Чим більше минають години, тим більше хвилюються п'ятеро біженців: значить, ще не все зіграно?
«Наприкінці дня неподалік упав снаряд, убивши мула й засівши стіни осколками».