Мер Енглесквіля згадує 6 червня

6 червня 1944 року: погляд з боку Англесквіль-Персе (Englesqueville-Percée)
(уривок із видання «Відродження Бессену» / «La Renaissance de Bessin»)

Свідчення Шарля Лепеллетьє, тодішнього мера (Шарль Лепеллетьє був мером Англесквіль-ла-Персе близько двадцяти років — аж до своєї смерті у 1957 році).

Подальший хід висадки десанту нині добре відомий. Проте доповнення цієї історії особистими свідченнями про події тих тяжких днів є важливим внеском у збереження пам’яті. Сьогодні, як частину цієї справи, ми публікуємо раніше невідомі спогади Шарля Лепеллетьє — тодішнього мера Англесквіль-ла-Персе. Цей документ (отриманий завдяки Анрі Лепеллетьє, який обіймав посаду мера Англесквіля до березня цього року і люб’язно надав нам письмові свідчення свого батька) був створений невдовзі після описаних подій. Тому цілком природно, що в тексті — особливо в тому, як він побудований — відчувається ціла низка яскравих емоцій, вражень та образів.

У Персе (Percée) знаходився семафор, який німці зайняли ще в серпні 1940 року. Незабаром вони встановили там різноманітне обладнання для стеження та радіозв’язку. Наприкінці 1943-го — на початку 1944 року було проведено масштабні роботи із захисту цих пристроїв та забезпечення їхньої безперебійної роботи. У потужних дотах і кількох казармах розмістилися 150 фахівців — моряків і солдатів, які належали до підрозділів авіації та протиповітряної оборони (DCA).

«(...) Нещодавно прокладена дорога, що йде праворуч, спускається до шляху, який веде з Гранкампа до Порт-ан-Бессен. Вона чудово проглядається. Це слугує орієнтиром для англійської авіації, яка з’являється 24 травня о восьмій годині ранку. Протягом сорока хвилин дванадцять літаків безперервно атакують у всіх напрямках, застосовуючи кулемети, гармати та бомби». Для німців це ситуація «рятуйся, хто може».

«(...) Саперна рота, штаб якої розташований поблизу церкви, залучила місцевих жителів до встановлення кілків у траві. Роботи просуваються повільно».

«(...) Чітко простежуються недбалість та інертність фермерів і робітників Англесквіля. На це звертають увагу мера. Німецьке командування попередило його про можливі санкції — адже ця комуна виявилася найменш виконавчою. Проте стан справ не змінюється. Дні минають. Вівторок, 6 червня — жахлива ніч, ніч кошмару, що минула під безперервними авіабомбардуваннями та постійними, невщухними вибухами бомб на ворожих позиціях у сусідніх комунах. На світанку на В'єрвіль (Vierville) почали падати снаряди. Була 5-та година (ймовірно, за часом GMT+1; для американців — 6-та година); навколо, на дорозі й у траві, гримлять вибухи. Тяжкі часи. Будинок робітника зруйновано. Постраждали будівлі ферми Сен-Ілер (Saint-Hilaire). Близько 60 літаків скидають бомби на хутір Ле-Летнін (Les Lightnings). Ми займаємо нашвидкуруч облаштовані укриття, ховаємося в канавах. «Боші» (німці) напоготові. Двоє німців приїжджають на велосипедах і вимагають надати людей, коней та вози, щоб перевезти боєприпаси з Англесквіля (Englesqueville) до Ла-Камб (La Cambe). У цей момент бомбардування посилюється. Я проводжаю їх, і вони зникають».

«Близько 8:00 ранку (за американським часом — 9:00) ситуація, здається, почала заспокоюватися. Ми гадаємо, що ж відбувається. З ферми неподалік я бачу ціле "чорне море" човнів. Вони тут — під В'єрвілем, зовсім близько до скелі». Сумнівів більше немає: висадка почалася.

«(...) У другій половині дня я вирішив піти по хліб у В'єрвіль; мені довелося кілька разів злазити з велосипеда. Дорога, що веде до замку Лув'єр (Грюші), у багатьох місцях поцяткована вирвами від снарядів. П'ятеро чи шестеро німців, які, здавалося, пильно стежили за напрямком на В'єрвіль, пропустили мене. За 300 метрів звідти я побачив солдатів, що лежали один на одному на правому узбіччі. На рівні цього місця, зі схилу, якийсь чоловік жестом покликав мене підійти. Мене підвели до місця, де був казанок, і я опинився серед сотні солдатів, замаскованих гілками та листям. Ламаною французькою мені поставили кілька запитань, яких я не зрозумів. Я гадав, що все це означає. Стривожений, я поглянув на взуття цих солдатів і побачив, що на них немає чобіт — приємна несподіванка (чоботи були характерною ознакою німецької армії). Я знав його ще відтоді, коли він був капітаном. Помітивши моє здивування, він...» ...сказали мені: «Американці! Десант». Я не міг у це повірити. На дорозі, якою я щойно пройшов, я побачив двох американських солдатів — перших, кого зустрів; вони загинули заради нашого визволення.

Тоді я вирішую якнайшвидше повернутися в Англесквіль (Englesqueville) манівцями, що ведуть до Лув’єра (Louvières), аби повідомити радісну новину. Біля школи (у В’єрвілі — Vierville) у полоні перебувають кілька «бошів» (німців). Перед залізничною станцією (В’єрвіль) американець забороняє мені рухатися далі й змушує лягти в кювет. Я дістаю першу пачку сигарет. Через пів години очікування загін рушає з місця; я опиняюся біля мерії, а потім, у супроводі двох солдатів, звертаю на стежку, що веде до церкви в Лув’єрі. Навколо — солдати, сповнені неймовірної рішучості; їм зовсім не до мене. Я йду далі, переступаючи через гілки, зрізані снарядами з корабельної артилерії. Бачу, що тут розігралася справжня бійня. Праворуч, на лузі, лежить убита корова. Згодом, пройшовши метрів на сто далі за друге перехрестя, американці починають ретельно обстежувати місцевість. Я наближаюся до трьох американських військових. Кров ще тече — вона свіжа. Переді мною — лише п’ятеро чи шестеро солдатів. Двоє з них перемовляються між собою, а потім підходять до тих, що стоять поруч зі мною. Я проходжу повз них і долаю ще близько 200 метрів, коли раптом на схилі ліворуч помічаю німця, який щось у мене запитує. Я показую жестом, що не розумію, і йду далі. Нарешті я виходжу на дорогу до Аньєра (Asnières). Сідаю на велосипед і швидко прямую до цього села, в’їзд до якого був сильно розбомблений. Нарешті я дістаюся Англесквіля. "

«(...) Повернувшись додому, я повідомляю своїм радісну новину. Двоє молодих людей із "класу 42", яких я переховував протягом року, здається, не можуть у це повірити». Але я можу швидко переконати їх, запропонувавши їм перші американські сигарети».

«(...) Зараз сімнадцята година. Поки мене не було, двоє німців, які вже багато місяців перебували в Англесквілі, двічі приходили оглядати мою ферму. Після обіду, о 17:30, вони підірвали свою радіостанцію, яку нещодавно облаштували в селі. Вони відступають дорогою в напрямку Фокса. Для нас усе закінчилося. Залишилося лише побачити полонених».