Марта Ґеллгорн на пляжі Омаха

Поранені повертаються додому

Марта Ґеллгорн — передано по радіо з Лондона

The Wounded Come Home

Кореспондентка Collier’s піднімається на великий білий корабель, щоб допомогти повернути додому хлопців, яких «зачепило» у важких боях під час висадки.

Тепер залишалося тільки чекати. Великий корабель здавався порожнім і дивним. На ньому було 422 ліжка з новими ковдрами; світла, чиста й добре обладнана операційна, якою ще жодного разу не користувалися; на палубах стояли великі ємності з написом «Цільна кров»; флакони плазми, запаси ліків і тюки перев’язувального матеріалу були розкладені так, щоб усе було під рукою. Усе було готове, і щомиті ми могли вирушити до Франції.

Сам корабель був білим аж до болю в очах. Незліченні судна найрізноманітніших типів у цьому порту, звідки вирушали на висадку, були сірими або мали маскувальне забарвлення, і такий вибір здавався значно розумнішим. Ми ж являли собою ідеальну мішень. Наш корабель був білим як сніг, із зеленою смугою вздовж бортів під палубною огорожею та численними новими яскраво-червоними хрестами, намальованими на корпусі й плазом на шлюпковій палубі. Ми мали йти самі. З озброєння на борту не було навіть пістолета. Ні британські члени екіпажу й суднові офіцери, ні американський медичний персонал не знали, що стається з великими, добре помітними білими кораблями, коли ті з’являються на війні. Проте всі знали положення Женевської конвенції щодо таких суден і сподівалися, що німці поставляться до них серйозно.

На борту було шість медсестер, і це були чудові дівчата. Вони приїхали з Техасу, Мічигану, Каліфорнії та Вісконсину. Три тижні тому вони ще перебували у Сполучених Штатах, де завершували підготовку до цієї служби за океаном. Їх готували до роботи в санітарному поїзді — до догляду за пораненими в розумно влаштованих, стійких залізничних вагонах. Натомість вони опинилися на кораблі, якому належало перетнути темні води Ла-Маншу.

Така раптова зміна планів була просто частиною щоденної роботи. Кожна по-своєму намагалася якомога елегантніше пережити це тяжке очікування невідомого. І виходило в них справді дуже елегантно — особливо якщо згадати, що ніхто на борту раніше не служив на госпітальному судні, тож підказати щось із власного досвіду було нікому.

Два тижні медсестри працювали вдень і вночі, готуючи корабель до приймання поранених. Вони відмивали підлоги й перебірки, застеляли ліжка, розкладали припаси. Тепер ця робота була завершена. І все ж вони продовжували працювати, вигадуючи дрібні справи, щоб зайняти останні порожні години перед початком справжньої роботи.

Але дві втомлені, хоробрі й міцні дівчини сиділи на лаві у внутрішньому коридорі корабля. Вони фарбували нігті яскраво-червоним лаком, говорили, як чекають на пошту, і непокоїлися через зниклі речові скрині: ті дорогоцінні скрині, у яких лежали життєво необхідні зручні туфлі й зовсім не необхідні вечірні сукні, які, ймовірно, так і не доведеться вдягнути.

Поговорити з ними підійшов один із британських суднових офіцерів, який служив у торговельному флоті від початку війни, але ще жодного разу не виходив у море на білому кораблі. Він теж мав утомлений вигляд, а їхній лак для нігтів його надзвичайно забавляв.

«Як добре було б, — сказав він, — повезти цей лак сьогодні ввечері до Лондона замість того, щоб плисти туди, куди ми прямуємо».

Висока вродлива медсестра простягла руки, перевіряючи, чи добре нафарбовані нігті.

«Ні», — сказала вона. Вона була з Техасу й говорила тихо, повільно. «Ні. Я рада, що їду туди, куди їду. Хіба ви не знаєте, як зрадіють ці хлопці, коли побачать, що ми йдемо до них?»

Виходячи тієї ночі з гавані, ми проминули судно типу Liberty, що йшло в тому самому напрямку. Воно було сірим на тлі сірої води й сірого неба. На палубах, тісно притиснувшись один до одного, стояли американські солдати у формі кольору хакі — мовчазні, нерухомі. Ніхто не махав рукою й нічого не гукав. Переповнений сірий корабель і порожній білий корабель повільно вийшли з гавані до Франції.

Ми перетинали протоку вдень, і ранок здавався довшим за звичайні ранки. Капітан жодного разу не покинув містка. Цілком самі, сліпучо-білі, ми просувалися розмінованим фарватером. Усі мовчки сподівалися, що доля буде прихильною; ми чекали з граничним напруженням.

Потім ми побачили узбережжя Франції. Наближаючись, ми помітили поруч LCT із білизною, розвішаною на мотузці. Між гучними вибухами мін, які підривали на пляжі, долинала танцювальна музика з його радіоприймача. Аеростати загородження, завжди схожі на кумедних іграшкових слонів, гойдалися на сильному вітрі над скупченням кораблів. За сірою пеленою хмар було чути невидимі літаки. Війська переходили з великих суден на важкі баржі або легкі катери. На березі, бурими дорогами, що прорізали схил, наші танки повільно й неухильно рухалися вперед із брязкотом гусениць.

Потім ми перестали помічати висадку, кораблі й цей загрозливий пляж: прибули перші поранені.

До нашого корабля підійшов LCT, який хитався на хвилях. Хлопець у сталевій касці гукнув щось членам екіпажу біля кормової огорожі. За допомогою блока спустили дерев’яний ящик, схожий на труну без віка. Насилу, впираючись, щоб устояти під час хитавиці свого судна, люди на LCT поклали до ящика ноші. Його підняли на нашу палубу. З нього винесли людину, яка була радше дитиною, ніж дорослим чоловіком, — мертвотно-бліду і, здавалося, при смерті. Першим пораненим, якого доправили на цей корабель заради безпеки та медичної допомоги, виявився німецький полонений.

Усе відбувалося водночас. У нас було шість санітарних катерів: легких моторних човнів, які спускали вздовж борту корабля й так само могли підняти назад, коли ті наповнювалися пораненими. Кожен катер уміщував шістьох поранених на ношах або стільки поранених, здатних ходити, скільки вдавалося туди посадити. Тепер їх спускали на воду під вигукувані команди:

«Он той пляж, де вивішені смуги тканини».

«Обережно, міни!»

«Підходьте повільно… Ці подвійні круглі штуки, схожі на пласкі котушки, — міни… Над затопленими танками ви не пройдете, тож дивіться пильно… Готові?… Спускайте!»

Капітан спустився з містка подивитися. Він був у чудовому настрої — і цілком мав на це право. Тут він зауважив:

«Я привів нас сюди без пригод, але тільки Бог знає, як ми звідси виберемося».

Він показав на кораблі, що стояли навколо нас так тісно, наче автомобілі на стоянці.

«Потурбуємося про це іншим разом», — бадьоро сказав він.

Носильники, які входили до американського медичного персоналу, розпочали свою довгу, виснажливу роботу. Наприкінці цього рейсу їхні руки вкрилися пухирями, і вони самі мало не потребували госпіталізації. Адже поранених треба було доправити з берега до наших санітарних катерів чи інших суден, підняти через борт, а потім перенести до палат звивистими сходами цього переобладнаного прогулянкового корабля. Члени екіпажу негайно стали добровільними носильниками.

Тепер поранені прибували безперервно: їх піднімали на борт у труні без віка або разом із санітарними катерами. Нарешті поруч із нашим кораблем пришвартувався LST, ставши чимось на зразок причалу: вищим за малі судна, які привозили нам поранених, але нижчим за нашу палубу. Тому люди, що стояли на LST, піднімали ноші високо над головою та передавали їх людям на нашій палубі, які хапалися за ручки. Це був швидкий, моторошний живий ланцюг, але він працював.

Усередині корабля три палуби перетворилися на величезну лікарняну палату з двома ярусами ліжок. Службу на борту було організовано чудово, але потрібні були виняткові люди, щоб чотири лікарі, шість медсестер і приблизно чотирнадцять санітарів могли доглядати чотириста поранених. Від другої години дня до повернення корабля до причалу в Англії, о сьомій годині наступного вечора, ніхто з медичного персоналу не припиняв роботи. Окрім переливань плазми та крові, зміни пов’язок, оглядів, уведення заспокійливих засобів, опіатів чи кисню й усього іншого, цілу ніч проводили операції. На кораблі помер лише один солдат, і його доправили в безнадійному стані.

Немає часу на інтерв’ю

Мені буде важко розповісти вам про поранених — їх було так багато. На розмови не залишалося часу: було надто багато інших справ. Їх треба було годувати, адже більшість не їли два дні; треба було розрізати взуття, щоб зняти його; їм була потрібна допомога, щоб скинути куртки; вони просили води. Треба було знаходити медсестер і санітарів, які працювали як одержимі, й терміново кликати їх до ліжка людини, якій раптом украй знадобилася допомога. Треба було стежити за флаконами плазми, запалювати сигарети й тримати їх для тих, хто не міг користуватися руками. Здавалося, минали години, поки наллєш гарячу каву з носика чайника в рот, який ледь виднівся з-під бинтів.

Але поранені розмовляли між собою, і з часом починаєш упізнавати їх за обличчями та ранами, а не за іменами. Це були люди дивовижної витривалості. Чоловіки всміхалися, відчуваючи такий біль, що їм, мабуть, хотілося лише відвернутися й заплакати; інші жартували, хоча всі сили їм були потрібні просто для того, щоб вижити. Усі піклувалися одне про одного, кажучи: «Дайте тому хлопцеві води» або: «Міс, бачите он того рейнджера? Йому погано. Чи не могли б ви до нього підійти?» По всьому кораблю люди з тривогою розпитували про інших, називаючи їх на ім’я, намагаючись дізнатися, чи вони на борту і як почуваються.

На палубі A, на ліжку біля перебірки, лежав зовсім молодий лейтенант. У нього було тяжке поранення в груди, обличчя було білим, і він лежав надто нерухомо. Раптом він підвівся на лікті й подивився просто перед собою, наче не знаючи, де перебуває. У нього було лагідне овальне обличчя й великі блакитні очі; очі були сповнені жаху, а він мовчав. Його поранили першого дня, він два дні пролежав у полі, а тоді поповзом дістався наших позицій під вогнем німців. Тепер він зрозумів, що на ліжку позаду нього лежить німець, теж тяжко поранений — у груди, плече й ноги. Юнак із лагідним обличчям сказав дуже тихо, бо говорити було важко: «Я б убив його, якби міг поворухнутися». Після цього він довго не розмовляв; йому давали кисень, а згодом прооперували, щоб він міг дихати.

Чоловікові позаду нього було дев’ятнадцять років, він був австрійцем. Він воював рік у Росії та пів року у Франції; за весь цей час побував удома лише шість днів. Коли його вперше доправили на борт, я думала, що він помре, але йому стало краще. Під ранок він запитав, чи обмінюють поранених полонених і чи повернеться він колись додому. Я відповіла, що не знаю, як це влаштовано, але йому немає чого боятися, як він сам може бачити. Я не намагалася бути доброю — лише такою ж людяною, як медсестри й лікарі. Австрієць сказав: «Так, так». Потім додав: «Стільки людей, усі поранені, хочуть додому. Навіщо ж ми взагалі воювали одне з одним?»

Можливо, тому що…