Карл Вегнер був кулеметником (кулемет MG42) і перебував нижче В'єрвіля, поблизу бункера з 50-мм гарматою. Його сержант отримав завдання нейтралізувати іншу укріплену позицію, зайняту росіянами, які підняли заколот, але загинув під час виконання цього завдання. Коли Карлу довелося відступати, він вийшов зі свого укріплення через задні двері, перетнув коротку відкриту ділянку, стрибнув у вирву, дістався до системи траншей, а потім опинився на відкритій місцевості. Ймовірно, його підстрелили рейнджери з роти «C» 2-го батальйону рейнджерів (Cie C/2 Rgr), після чого він зрештою дістався до Грюші.
На всьому узбережжі Омаха-Біч рота «C» 2-го батальйону рейнджерів, ймовірно, була першим штурмовим підрозділом, що дістався плато — а саме в секторі «Чарлі» (Charlie Area), де стрімкі скелі починають межувати із західною частиною пляжу В'єрвіль.
Під час висадки з першими хвилями штурмових підрозділів, о 6:45 ранку, близько 30 бійців дісталися неушкодженими до підніжжя 30-метрового стрімчака, подолавши відкриту ділянку під вогнем оборонних позицій у долині Вієрвіль.
Разом із ними були їхні офіцери: капітан Ральф Горансон та лейтенанти Вільям Муді й Сідні Саломон.
Це були добровольці, які пройшли спеціальну підготовку для виконання складних штурмових операцій.
(Сержант Скрібнер, наприклад, згадує сержанта Дюка Голаса: «Вибухом гранати йому відірвало частину тіла, але він усе ще стояв під скелею, ведучи вогонь зі своєї зброї та закликаючи "бошів" (німців) спуститися донизу для бою».)
Офіцери розуміли, що рота опинилася в ізоляції, що долина В’єрвіль (Vierville) кишить німцями, і єдиний шанс на порятунок — піднятися на скелю.
Вони проходили підготовку з подолання скелястих ділянок і мали при собі все необхідне для цього.
Лейтенанти Муді й Саломон, а також сержанти Джуліус Белчер і Річард Гарретт рушили праворуч до розщелини у скелі, що розташована приблизно за 300 метрів на захід від будинку Гамб’є (Gambier House).
Використовуючи багнети як опору та допомагаючи один одному, вони дісталися вершини.
Там Муді прив’язав мотузки до кілків мінного поля й скинув їх униз, до підніжжя скелі, що дозволило решті бійців роти піднятися слідом за ними.
Вже о 7:30 ранку 30 рейнджерів із роти C 2-го батальйону рейнджерів (CieC/2Rgr) були на гребені височини.
З цієї скелі рейнджери побачили ліворуч від себе споруду, яку вони назвали «укріпленим будинком» (будинок Ґамб’є, вбудований у скелю за 200 метрів на захід від долини В’єрвіль).
Насправді він не був спеціально укріпленим, хоча й міг таким здаватися, оскільки, подібно до нормандських ферм, був збудований із каменю.
Будинок був оточений мережею траншей, що з’єднували різноманітні укриття, каземати, вогневі точки типу «тобрук», а також позиції для гармат і мінометів. Усе це разом утворювало WN 73 — укріплений пункт, що панував над пляжем і долиною В’єрвіль.
Першочерговим завданням роти C 2-го батальйону рейнджерів (C/2Rgr) був рух на захід уздовж скелі в напрямку Персеї (Percaea), але капітан Горансон вирішив спершу зачистити укріплений район.
Лейтенант Муді очолив патруль для атаки на будинок.
Він вибив двері, знищив офіцерів усередині, а потім почав обстежувати траншеї.
Муді отримав поранення в чоло.
Командування патрулем перебрав на себе лейтенант Соломон.
Він спустився в траншеї й, використовуючи фосфорні гранати, зачистив укриття та каземати.
Вони швидко знищили міномети та основні зовнішні позиції, нейтралізувавши опорний пункт WN73, хоча й не провели його повну зачистку. Бої на західному боці долини В'єрвіль тривали весь день. Сил Горансона не вистачило, щоб вибити німців. Вони зачищали траншею, просувалися вперед, але незабаром виявляли, що німці знову займають позиції, повертаючись траншеями назад.
Тим часом капітан Горансон помітив групу бійців 116-го полку (рота B/116), що наближалася під скелею ліворуч від нього (вони перебували на 1 км західніше, ніж слід було). Він відправив рейнджера, щоб той вивів їх нагору; так він отримав своє перше підкріплення.
Свідчення
Сержанти Джордж Морроу та Джуліус Белчер помітили кулемет, який тримав під обстрілом усю західну частину пляжу В'єрвіль — одну з тих вогневих точок, що годиною раніше забрали життя багатьох рейнджерів. Кулемет продовжував безперервно вести вогонь по пляжу. Охоплений люттю, Белчер кинувся до цієї позиції, забувши про власну безпеку. Він відчинив двері каземату й закинув усередину фосфорну гранату. Під дією фосфору німці кинули зброю і з криками вибігли назовні. Белчер розстріляв їх, щойно вони з'явилися.
Не всі були хоробрими. Лейтенант Гіні згадував: «Був один офіцер — не називатиму його імені. Під час підготовки він був одним із найкращих; ми вважали, що з нього вийде винятковий боєць. Але я знайшов цього офіцера на дні траншеї: він плакав, як немовля, і не міг поворухнутися. Сержант Вайт наказав одному зі своїх бійців відвести його назад на пляж для евакуації — і це останнє, що я про нього чув».
Лейтенант Соломон очолював «секцію» з трьох бійців. Він розповідав: «Ми просувалися звивистою траншеєю. Натрапили на міномет у бетонному казематі. Закинули ще кілька гранат, пустили в хід гвинтівки та пістолети-кулемети Томпсона — і рушили далі траншеями». Сержант Скрібнер сказав, що цьому не буде кінця.
Лейтенант Соломон втрачав надію. Дивлячись униз на пляж, він бачив лише хаос. «До полудня в день висадки, — згадував він пізніше, — я вважав, що операція провалилася, і розмірковував, чи вдасться нам успішно відступити, щоб згодом знову розпочати штурм».
«Я дуже хвилювався через цей крутий берег, — згадував згодом сержант Семчук, — очікуючи, що "фриці" скинуть нас назад у воду. А могли б. У ніч після висадки, коли ми приєдналися до рот A та B 2-го батальйону рейнджерів (у В’єрвілі), бойовий дух підскочив до 100%... Я стрибав від радості. Я знав, що "фриці" втратили свій єдиний шанс на перемогу. Мені зовсім не хотілося починати все спочатку наступного дня».
Сержант Лутц дотримувався тієї ж думки: «Старий, якщо буде змога — жодних більше "Днів Д" для мене!»
Рота «C» не виконала своє початкове завдання в районі Персеа (Percaea). Проте дії її бійців виявилися вирішальними. Атакуючи німців на західному схилі долини В'єрвіль (Vierville) та на скелі, рейнджери нейтралізували кулемети й міномети, які могли б значно збільшити кількість жертв на пляжі. Це також сприяло капітуляції оборонних позицій біля підніжжя долини В'єрвіль близько 13:00. Без цих дій просування генерала Коти (Cota) через долину в той момент, ймовірно, було б неможливим. У гіршому випадку, долину вдалося б очистити від ворога лише наступного дня.
Лише пізно вдень рейнджерам і підрозділу B/116 вдалося захопити опорний пункт і повністю придушити опір. Перш ніж розташуватися на ночівлю поблизу В'єрвіля, вони відправили патруль до Пуент-де-ла-Персе, де виявили опорний пункт WN74, повністю зруйнований вогнем корабельної артилерії.
Для більшості рейнджерів це був перший бойовий досвід.
Це свідчить про високу якість їхньої підготовки, адже вони вщент розгромили німців.
Досягли цього не ціною людських життів, а завдяки вжиттю запобіжних заходів і застосуванню тактики, якої їх навчали.
У цьому бою вони втратили лише двох бійців, серед яких був лейтенант Муді.
Згодом похоронна команда нарахувала 69 загиблих німців. Ймовірно, полонених не брали.
Для роти C 2-го полку рейнджерів (C/2Rgr) та роти B 116-го піхотного полку (B/116) це була ізольована операція. Вони були єдиними американцями на захід від В'єрвіля. Зв'язок із ними було втрачено, усі радіостанції — втрачені. Їм дещо допомогла корабельна артилерія (зокрема, з есмінця «Мак-Кук» / «Mac Cook»)…але не завжди доречна. Не знаючи, що на гребені височини перебувають рейнджери, есмінці відкрили вогонь по цій позиції з 20-мм та 127-мм гармат.
Сержант Скрібнер побачив, як 127-мм снаряд вибухнув просто на бетонному казематі;
він був здивований, виявивши, що глибина вирви становить лише 15 см. Німці вміли робити міцний бетон.
Сержант Вільям Ліндсей перебував у бетонному доті, коли в нього влучив 127-міліметровий снаряд.
Він втратив зуб, отримав контузію і на певний час утратив зв'язок із реальністю.
Того дня товариші тричі рятували його від безглуздих вчинків.
Увечері, розлючений до краю, він почав кричати на полковника, звинувачуючи того в крадіжці своєї гвинтівки, яка насправді висіла в нього на плечі на ремені.
Через кілька годин, коли до Ліндсея повернувся здоровий глузд, рейнджери, жартуючи, висловили співчуття німцям, яким у своїх дотах довелося витримувати удари 356-міліметрових снарядів із лінкора «Техас».