LCI 92 знищено о 8:00 ранку на пляжі «Дог Вайт» (Dog White)
Близько 8:00 ранку, через кілька хвилин після прибуття десантного судна LCI 91, у той самий район (на межі секторів «Дог-Вайт» і «Дог-Ред», приблизно навпроти нинішніх тенісних кортів Річарда) підійшло інше велике судно — LCI 92. На його борту перебували бійці 121-го та 147-го інженерних батальйонів, а також 6-ї спеціальної інженерної бригади.
Судно підійшло слідом за LCI 91 і стало з підвітряного боку, сподіваючись сховатися за його димовою завісою.
Проте на нього чекала майже така сама доля: вибух зруйнував носовий трюм, що призвело до займання паливних баків.
Багато бійців, які дісталися берега, отримали тяжкі опіки; серед них — полковник Чейз, заступник командира 6-ї спеціальної інженерної бригади.
Екіпаж десантного судна LCI 92 боровся з пожежею протягом кількох годин, але зрештою, близько 14:00, довелося віддати наказ про евакуацію. Приплив відніс судно назад до галькового схилу.
(Уламки цього десантного судна (LCI) залишалися там протягом кількох місяців, перш ніж їх відбуксирували під скелю біля Персе (Percée). Там вони пролежали ще кілька років, доки їх не вивезли працівники компанії Van Loo, що займалася утилізацією металобрухту.)
(подробиці) Десантне судно LCI 92 на гальковому схилі.
На фотографії номер «92» було заретушовано (цензуровано).
Ознайомтеся з цікавими спогадами моряка з десантного судна LCI 92
Ось свідчення сапера, який висадився з десантного судна LCI 92:
Десантне судно LCI 92, що наближалося до сектору «Дог Вайт» (Dog White) близько 8:10 ранку, отримало влучання снарядом у носову частину за 300 метрів від берега, саме під час першої спроби подолати загородження. На борту перебував сержант Дебс Пітерс зі 121-го інженерного батальйону. Він згадує: «Ми пройшли крізь загородження, рухаючись якийсь час паралельно береговій лінії. Нас вдарило посередині, стався вибух. Тих, хто був на палубі, охопило полум’я від пального, що горіло, і ми попадали за борт. Я опинився у воді, і мене одразу потягнуло на дно». Він надув свій рятувальний жилет і сплив на поверхню.
«Німці прострілювали всю місцевість зі своїх кулеметів. Я вхопився за одного з тих побожних чоловіків, щоб перевести подих, а потім рушив до іншого. Зрештою, я опинився за 50 метрів від берега. Почався прилив, вода майже дісталася дороги».
Коли Пітерс опинився на піску, він згадував: «Я був настільки обтяжений піском і водою, що ледве тягнув себе».
Він сів за танк, у який влучив снаряд.
Один чоловік отримав поранення осколком — йому влучило в щоку.
Йому пощастило.
(Того дня багато солдатів вдавалися до такого кроку: у критичній ситуації шукали укриття за підбитим танком, напівгусеничним бронетранспортером чи іншою технікою. Проте це було помилкою, оскільки танки також слугували цілями для німецької артилерії.)
Пітерс дістався до вкритого галькою схилу.
Там він зустрів капітана Джона Макаллістера та майора Роберта Стюарда.
«Ми зрозуміли, що не повинні тут бути, і майор Стюард наказав мені рухатися далі й шукати міни».
У Пітерса не було міношукача — лише армійський ніж, — але він усе одно вирушив на пошуки.
«Я вискочив на дорогу, перетнув її, впав у рів, пробрався крізь чагарник, а потім почав підніматися на скелю». Він піднімався обережно, перевіряючи ґрунт ножем і залишаючи за собою білу смугу, щоб позначити шлях.
Ближче до вершини він потрапив під кулеметний вогонь.
Кулі розірвали його речовий мішок, а одна з них пробила каску.
Він кинув гранату в бік каземату — стрілянина припинилася.
Він виконав своє завдання, і навіть більше.
Ще одне свідчення — від моряка 6-ї групи берегової підтримки (6th BSG), який також висадився з десантного судна LCI 92:
Гарвуд Бейкон, старшина 7-го військово-морського батальйону забезпечення висадки (Naval Beach Battalion), перебував на борту LCI 92, який підірвався на міні о 08:10 у секторі «Дог Вайт» (Dog White). Було багато поранених, судно охопило полум'я. Разом з іншими бійцями своєї групи Бейкон спустив на воду надувний пліт; вони завантажили на нього радіостанцію, медикаменти, а також зброю та боєприпаси. Під свист куль і кулеметних черг вони провели пліт крізь загородження до берега, де вивантажили все спорядження на пісок.
«Гей!
Бейконе, — гукнув матрос Джонакін, — як гадаєш, чи зможемо ми повернутися до човна?
Там є поранені, які самі таку відстань не подолають».
«Якщо хочете — спробуємо», — сказав Бейкон.
Вони зібрали своє спорядження — пістолети-кулемети «Томпсон» і шоломи — прямо на пляжі, захопили пліт і спрямували його назад, у зону загороджень. Маневруючи так, щоб уникнути куль, вони водночас підбирали поранених із води. «За кілька хвилин на пліт — хто всередину, хто тримаючись зовні — потрапило близько п’ятнадцяти поранених і тих, хто не міг самостійно пересуватися. Працюючи руками й ногами, їм вдалося дістатися до берега, де кілька боєздатних солдатів допомогли витягнути поранених на гальковий схил і, за можливості, надали їм першу допомогу».
Бейкон схопив гвинтівку (його пістолет-кулемет хтось уже встиг поцупити) і попрямував до вкритого галькою схилу.
Він побачив групу з близько п’ятдесяти чоловік, «які лежали ниць на піску й гальці. Подумавши, що вони ховаються від обстрілу, я кинувся на землю між двома солдатами й уткнувся головою в пісок. Раптом я зрозумів, що над головою не свистять кулі, обережно підвів голову й озирнувся навколо».
«Те, що я побачив, змусило кров застигнути в жилах.
В одного з моїх сусідів не було голови, іншого — майже розрубано навпіл.
Усі вони були мертві». (Ймовірно, це були американські солдати, які загинули перед спуском у В’єрвіль; приплив і течії принесли їх до Сен-Лорана).
Він не зміг зайнятися загиблими і повернувся до своєї групи.