147-й саперний батальйон на пляжі

Схема десантного судна LCT типу 5 (Mark 5)

.

147-й інженерний батальйон (підрозділ забезпечення висадки на узбережжя)
(зі складу 6-ї спеціальної інженерної бригади)
у В’єрвілі, 6 червня

147-й інженерний батальйон (Beach Engineers Battalion) входив до складу 6-ї спеціальної інженерної бригади, яка відповідала за наземне забезпечення плацдарму «Омаха-Біч» (Omaha Beach). Цей батальйон був закріплений за ділянками пляжу поблизу В'єрвіля — «Дог Грін» (Dog Green) та «Дог Вайт» (Dog White).
Основна частина саперів висадилася в секторі «Дог-Вайт» (Dog White) з десантних суден LCI 91 та 92 і зазнала важких втрат, коли ці два великі кораблі потрапили під обстріл безпосередньо біля берега.
Транспортні засоби та спорядження мали прибути близько 9:30 ранку на кількох десантних баржах (LCT), проте вони затрималися і їх віднесло до Ле-Рюке; лише одна або дві баржі підійшли до секторів «Дог Вайт» (Dog White) або «Дог Ред» (Dog Red) приблизно об 11:00.

Таким чином, батальйон виявився розсіяним; деякі підрозділи, випередивши основні групи, рушили слідом за піхотою в бік В’єрвіля вздовж скелі.

Ось кілька свідчень про роту «B» 147-го полку:

(Уривки зі свідчень капітана Роя Гордона та лейтенанта Джорджа Ітцеля):

«Через початкові втрати на пляжі чисельність роти B/147 скоротилася на 50%. Під час висадки загинули один офіцер і 19 саперів». 35 саперів отримали опіки, поранення або були знайдені напівзатонулими у воді біля судна, що гинуло (десантне судно типу LCI ​​навпроти сектору «Дог Вайт», близько 8:00 ранку). Решта змогли вибратися і дістатися берега.
Згодом тих, хто отримав серйозні поранення, довелося евакуювати до Веймута. Найтяжче поранених навіть відправили назад до Сполучених Штатів.

Командний пункт роти мав бути розгорнутий у центрі сектору «Дог Вайт» (біля вілли Реймона Маршала). Про це місце знали всі бійці роти — на випадок, якщо під час бойових дій їм щось знадобиться. Мені довелося добиратися туди повзком, долаючи перешкоди. Усюди лунав кулеметний вогонь. А невдовзі після мого прибуття почався ще й мінометний та артилерійський обстріл.

Тому операції розпочалися повільно. Потрібно було перегрупувати особовий склад, відповідальний за конкретні завдання, і віддати нові накази. Нас було недостатньо, щоб виконати всі місії одночасно. Багато спеціалізованого обладнання було втрачено, тож довелося займатися його пошуком і доставкою.

Проблему з веденням вогню вдалося вирішити, коли ми встановили легкий кулемет, спрямований у фланг німецьких траншей, що дозволило вибити ворога з прилеглих скель.

Виконанню завдань роти заважали солдати (рота «C» 116-го полку та рейнджери), які висадилися з барж, але не поспішали просуватися вглиб території (це було близько 7:30–8:30 ранку).
На певний час їхнє просування біля скелі було заблоковано, що призвело до скупчення військ. Я був настільки стурбований, що доповів про ситуацію на командний корабель. Місця було обмаль, а скупчення солдатів перетворювало їх на легку мішень для ворога. Незабаром прибув полковник піхоти й наказав своїм підрозділам рухатися далі.

Усіх військовослужбовців інженерних підрозділів (принаймні тих, що належали до спеціальних бригад, але не 121-го інженерного батальйону) можна було впізнати за білим півколом, намальованим на передній частині каски. Тим, хто не мав такого знаку, пропонували піти геть.

Коли війська залишили ділянку між дорогою та скелею (близько 9-ї ранку), наші сапери почали очищати її від пасток і мін. Це було необхідно, щоб підготувати місце для першого складу постачання, пункту евакуації поранених, а також для розширення командного пункту. Пізніше там облаштували тимчасове кладовище для загиблих у день висадки (нині про це нагадує пам’ятник).

Міношукачі використовували для виявлення будь-яких металевих предметів; їх обережно викопували, а потім підривали за допомогою тротилу.
Усі війська та техніка, що висаджувалися на берег, були зосереджені в безпечних і позначених зонах. Ці заходи мали діяти протягом 2 днів.

Сам пляж необхідно було розчистити та чітко розмітити.
Усі три типи перешкод на пляжі були заміновані або обладнані пастками. Палі підривали біля основи: як з’ясувалося, біля підніжжя кожної з них зазвичай ховалася міна. Заряд тротилу перебивав палю біля основи й водночас підривав міну. ​​Металеві «їжаки» розбивали на шматки, закладаючи тротиловий заряд у їхній центр. До кінця «Дня Д» усі перешкоди було прибрано.

Дуже скоро виникла складність: танки та інші транспортні засоби не змогли залишити пляж, оскільки виходи D1 (В’єрвіль) і D3 (Сен-Лоран) були заблоковані. Вихід D1 перекривала бетонна стіна (у секторі D3, біля Сен-Лорана, німці утримували прохід під своїм контролем аж до наступного дня). Лейтенант Турпен, один із моїх офіцерів, повідомив мені про цю проблему, а також попередив, що на місці бракує тротилу для підриву стіни.

Див. опис руйнування стіни, зроблений сержантом Дюбе (121-ша інженерна рота)

Це відповідний звіт, складений саперами 147-го інженерного батальйону, яка брала участь у руйнуванні стіни, зібравши саперів, вибухівку та бульдозери.