Спогади Бернара Lecornichon
ЛЕКОРНІШОН Бернар: у 1944 році — 9-річна школярка, яка мешкала у В'єрвілі.
«Шрапнельний снаряд вагою 7 кг!» «Це було наступного дня після причастя у В’єрвілі, у понеділок, 5-го числа. Вони вже обстрілювали вершину мису Ок — от туди все й летіло!
Ми бачили, ми чули: "Бум! Бум!"»
«Уранці 6 червня, у день висадки, о 4:30 ранку (за місцевим «фермерським» сонячним часом — тобто о 6:30 за американським часом), моя мати мала йти доїти корів у Вомісель (Vaumicel). Але їй довелося б перетинати всі поля, а через бомбардування вона пішла в обхід — нічого не вийшло... Вона повернулася додому, і ми лягли за стіною...»
А там, де я зазвичай сидів перед каміном, упав 7-кілограмовий шрапнельний снаряд і пробив заглиблення в черепиці!
Якби я в той момент сидів на своєму стільці, мене б розрізало навпіл — так, просто розрізало б... !
Кумедно... !
«револьвер позаду...»
Своїх перших американців я зустрів у середу, 7 червня, близько 9:30 ранку, неподалік від В'єрвіля (Vierville).
Разом із батьками та сусідами ми зібралися в укритті, спорудженому з бочок та уламків дерев.
Увійшов американець, крутячи в руці пістолет, і запитав: «Тут немає "бошів" (німців)?». Ми були на кухні, і він повів мого батька до житлової кімнати будинку, де ми переховувалися.
Американець змусив батька відчинити шафу — при цьому сам він тримав зброю напоготові, — бо побоювався, що там може ховатися німець.
Батькові це здалося кумедним!
Потім американець пішов геть.
Ну що ж... Ми поїли в домі фермера, пана Ленурішеля (M. Lenourichel) — він був хліборобом, — їли пиріг і варену їжу!
«Молоді американці»
Але потім, наступного дня, ми побачили... ну, я побачив... як би це сказати... У тій місцевості, де ми перебували, стояли будинки, огороджені з обох боків, і... я бачу молодих американців — зовсім молодих!
Їм, мабуть, років 18–19!
З гвинтівками на плечах, звісно... А тут — семеро німців: спускаються з боку Лув’єра (Louvières) і прямують до Форміні (Formigny)!
Одного американця було вбито, а другого — біля огорожі — зрештою застрелили, коли вони спускалися вниз!
А!
Так!
А!
Так!
Пам’ятаю!
Це так глибоко врізалося мені в пам’ять!
«Ми бачили всіх загиблих; не хочу про це розповідати...»
А!
Так!
Ось це!
Ми бачили солдатів!
Але того першого американця ми більше не бачили.
Після цього нас відвели до школи у В'єрвілі (там, де пошта й мерія) — там був луг, а школа стояла при дорозі; усе населення зігнали на луки.
А потім почався артилерійський обстріл — снаряди падали прямо на нас!
А потім американці повели нас уздовж пляжу назад до Сен-Лорана.
Саме там ми побачили загиблих, що лежали обабіч дороги.
Не хочу про це розповідати... ні, після того, як побачив тих загиблих — не хочу розповідати!
Потім американці розмістили нас у будинку, а ввечері відпустили; ми ночували в укриттях, де не було жодних зручностей!
Пам’ятаю, як американці обстріляли дзвіницю у В’єрвілі, бо там засів німець і вів вогонь!
Він убивав і ранив людей!
"
Інтерв’ю від 19.01.94 у В’єрвілі
Зібрали та записали Бенжамен Вейра та Мікаель Кампо