Спогади Дж. Р. Слотера, який служив у роті D 116-го піхотного полку (підрозділ був оснащений важкими кулеметами та мінометами) ...полк, який висадився на ділянках «Дог Грін» (Dog Green) або «Дог Вайт» (Dog White) близько 07:10 у складі другої хвилі, десь між віллою Арделе (Villa Hardelay) та віллою Пармантьє (Villa Parmentier)
Я зараз повернуся назад.
За двісті-триста метрів від узбережжя нас накрила ворожа артилерія. Ми гадали, звідки ведеться вогонь; снаряди лягали поруч, здіймаючи справжні гейзери води, що обрушувалися на нас. Це було зовсім не схоже на ті навчальні стрільби, які ми проходили в Слептоні! Те, що відбувалося зараз — це було зовсім інше! Наш стерновий, британський моряк, почав кричати, що висадить нас саме тут і що нам треба трохи відійти назад, аби він міг опустити апарель. Я перебував у носовій частині й почув, як сержант Віллард Норфліт відповів: «Ці хлопці нав’ючені, мов мули. Ти вестимеш їх до самого кінця». (У Веймуті всі ці моряки хвалилися тим, що брали участь у кількох морських десантних операціях, і запевняли нас, що ми в надійних руках). Стерновий благав: «Але ж ми всі тут і загинемо!» Норфліт вихопив свій «Кольт» 45-го калібру, приставив дуло до голови моряка й наказав: «РУШАЙ!» Баржа відчалила й, долаючи труднощі, просувалася бурхливим морем, доки не вперлася в дно.
Наближаючись до берега, я думав: якщо цей човен не поквапиться висадити нас, я помру від морської хвороби. Раніше я ніколи від неї не страждав. Мене нудило так, що, здавалося, вивертає все нутро. Але цього разу я виявився стійким до цієї напасті, тож віддав свій пакет для блювоти товаришеві, який свій уже наповнив. Коли знову опиняєшся перед обличчям смерті, вона вже не здається такою страшною. Замість пакета я скористався тим, що першим потрапило під руку — власним шоломом. Мені було байдуже до німців та всього їхнього озброєння. Я прагнув лише одного — опинитися на суші. Немає нічого гіршого за морську хворобу. Хіба що 88-мм гармати чи кулемети MG42.
Приблизно за 150 метрів від берега я підвів голову — всупереч чиїйсь пораді: «Тримай голову нижче!» Праворуч від нас я побачив баржу, яку густо поливали вогнем зі стрілецької зброї. Трасуючі кулі вдарялися в апарель і рикошетили, зачіпаючи судно, що дісталося берега на кілька хвилин раніше за нас. Якби ми не затрималися, рятуючи вцілілих із тієї баржі, то опинилися б на її місці — і я ніколи не зміг би розповісти вам цю історію. Навколо здіймалися фонтани води й землі — результат обстрілів ворожої артилерії та мінометів.
ЦЕ НЕ ПІКНІК
Ми одразу зрозуміли, що це зовсім не легка прогулянка.
Ніхто й уявити не міг, що ворог чинитиме такий опір просто на березі.
За планом, роти «А» та «В» мали очистити пляж.
Насправді ж ми висадилися в цьому секторі першими.
Для молодої людини це спосіб миттєво перетворитися на справжнього чоловіка.
Хтось проявив відвагу, хтось швидко загинув, але всіх, хто вижив, об’єднував сильний страх.
Дехто обмочився в штани, інші — нестримно ридали.
Були й ті, хто перевершував сам себе, аби виконати поставлене завдання.
Саме в такі моменти перевіряються результати дисципліни та вишколу.
Біля самої кромки берега опустилася апарель. Артилерійські та мінометні снаряди розривалися і на суші, і в морі. Снайпери, що засіли на вершинах скель, вели прицільний вогонь по наших бійцях. Але найгіршим був вогонь з автоматичної зброї; море забарвилося в червоний колір від крові. Вибухи артилерійських снарядів, безперервне тріскотіння кулеметів MG42 неподалік, постійні обстріли з боку кораблів — усе це було настільки жахливим, що дехто забув суворі уроки своєї підготовки. Запах кордиту (вибухової речовини) назавжди закарбувався в моїй пам’яті, нерозривно пов’язаний зі смертю та руйнуванням.
Ми почули тріск ворожих кулеметів — десь за двісті метрів праворуч, на захід, там, де висадилася рота «А». Тоді ми ще не знали, хто саме опинився в цьому пеклі, але одне було зрозуміло: хлопцям там зараз доводиться несолодко — справжня бійня. А саме туди ми й мали дістатися. Наш стерновий промахнувся повз дзвіницю у В’єрвілі, яка слугувала нам орієнтиром, а через приплив нас віднесло на двісті метрів на схід.
Я був у лівому ряду, десь п’ятим від початку. Норфліт командував правим рядом. Англійський екіпаж сховався в задній частині судна. Апарель опинилася у воді, а сталевий ніс баржі з величезною силою то піднімався, то опускався, через що швидко покинути човен було неможливо. Єдиним виходом було стрибати — по двоє, причому кожен мав чекати на свою чергу.
Настала моя черга. Я сидів просто біля апарелі, яка несамовито підстрибувала. Я хотів скористатися моментом, коли вона опуститься нижче. Здається, я забарився і створив справжній затор, наражаючи на небезпеку всіх, хто йшов за мною — і себе також. А ця сталева апарель завтовшки двадцять п’ять міліметрів підстрибувала на два метри й більше. Я страшенно боявся дістати нею по голові. Саме це й сталося з одним із наших хлопців — апарель убила його на місці. Море несло і мертвих, і живих, які стали причиною смерті тих перших. Німці вже не розрізняли, хто мертвий, а хто живий — усіх несло припливом. Спорядження вагою 30 кілограмів за спиною аж ніяк не полегшувало життя; ті, хто погано плавав, ризикували потонути, перш ніж встигнуть надути рятувальні пояси. Що ж до мене, то я, як непоганий плавець, свій надув.
Пам’ятаю рядового Ернеста Маккенлесса. Я допоміг йому рухатися далі. Він був страшенно перевантажений: ніс цілий ящик із 30 кулеметними набоями. Один із загиблих, чиє тіло роздулося, а шкіра на поясі почорніла, здався мені рядовим Річардом Гомесом. Пізніше я зрозумів, що помилився: Річард вижив. Зараз він живе в Лос-Анджелесі. Багато хто опинився у воді — хтось умів плавати, хтось ні, — але всі вони потонули. Усюди було чути крики поранених, які гинули, обтяжені своїм важким вантажем.
«Хотіли б ви опинитися тут!»
Навколо плавало безліч тіл. Справжніх і несправжніх — людей, які просто віддалися на волю хвиль. Я лежав плазом, зануривши підборіддя у воду, коли раптом, якраз біля самої кромки води, почав сипатися дощ із мінометних снарядів. Пісок летів навсібіч від куль, що влучали в землю з височини. Стало зрозуміло: настав час забиратися з цього проклятого місця й перетнути пляж. Не знаю, скільки часу ми провели у воді, перш ніж наважилися вибратися на берег. Спершу я хотів сховатися за великою колодою, але помітив, що до неї прив’язана протитанкова міна, тож вирішив відійти трохи далі. Перетин пляжу перетворився на справжню нав’язливу ідею, яка вже ніколи мене не полишала.
Наполовину у воді, наполовину на піску, за однією з тих великих куп, я помітив американського солдата, який біг зигзагами, вочевидь намагаючись перетнути пляж. Він був сильно навантажений. Довго бігти він не зміг би. Цей хлопець, ймовірно, дістався сюди з баржі, що сіла на мілину за 50 ярдів праворуч від нас. Ворожий стрілець поцілив у нього саме в той момент, коли він стрибнув, щоб сховатися. Він почав кричати, кличучи санітара. Один із санітарів кинувся на допомогу, але його теж підстрелили. Я ніколи не забуду цю картину: санітар лежить поруч із пораненим солдатом, і обидва кричать від болю. Через кілька хвилин вони були вже мертві.
«Приплив посилювався. Не впевнений, але, здається, ми висадилися близько 7:00 ранку. Очікувалися останні хвилі штурму. Нам конче потрібно було перетнути пляж. Я та двоє бійців мого відділення перетнули його близько 8:00. Здається, я був першим із нашого десантного судна, хто це зробив. Я наказав солдату першого класу Волфреду Вільямсу йти за мною. Він ніс 25-кілограмову триногу для кулемета. Моя гвинтівка була готова до стрільби — запобіжник знято. Я зняв його ще до висадки. Також прикріпив багнет до ствола, щоб бути готовим до будь-яких несподіванок. Шкодував, що підготував зброю до бою: пісок проникав усюди.
МИ НАМАГАЄМОСЯ ЗНАЙТИ УКРИТТЯ
Я зібрав усю свою мужність і щодуху кинувся бігти — наскільки дозволяли мої довгі ноги. Я біг зігнувшись навпіл, намагаючись стати менш помітною ціллю. Мій зріст — 1,90 м — робив мене чудовою мішенню, попри всі мої намагання залишитися непоміченим. Мені належало подолати чималу відстань — трохи більше ста метрів. Ми були перевантажені різноманітним спорядженням, а наш одяг наскрізь промок. Спробуйте-но побігати, коли черевики повні води, вовняна форма просякнута протигазовим засобом, та ще й усе це стікає морською водою! Перетинаючи калюжу, я перечепився. Мені вдалося втримати рівновагу, але я випадково натиснув на спусковий гачок гвинтівки — ледь не всадив кулю собі в ногу! Утім, я не зупинився і продовжив свій стрімкий біг уздовж берега моря. Мушу зізнатися, мені було дуже соромно, що я ледь не поранив себе власною зброєю...
Піднімаючись невеликим схилом, з якого відкривався вид на берег, я озирнувся — і вперше побачив 5000 кораблів нашої армади, розгорнутих у Ла-Манші. Це було неймовірне видовище. Я помітив, що Вільямс, Сал Оджері та Ернест Маккенлесс ідуть просто за мною. А от Норфліта я побачив знову лише згодом. Мене охопило дивне відчуття: я відчув себе жалюгідною маленькою істотою посеред величезного піщаного простору. Я зняв куртку, розстелив на землі плащ-намет і почав чистити гвинтівку. Саме тоді я помітив, що в обох речах — дірки від куль. Я навіть не усвідомлював, що по мені стріляли. Я закурив свою першу сигарету (пачка лежала в пластиковому футлярі разом із сірниками). Мені довелося трохи перевести дух і зібратися з думками — ноги стали ватними. Ще кілька днів тому я шукав пайок типу «K», а тепер мене підтримували лише плитка вітамінізованого шоколаду (пайок типу «D») та сигарети!
Весь наш підрозділ перетнув пляж без значних втрат, проте двоє загинули: Роберт Стовер і санітар Роланд Коутс. Не знаю, як це сталося. Стовер був у баржі позаду мене; більше я його не бачив — ні у воді, ні на березі. За словами декого, він помер від ран 7 червня. Про долю Коутса я так нічого й не дізнався. До того ж, я знав, що Стовер дуже погано плавав: найменше поранення чи будь-яка випадковість — і він неминуче потонув би. Стан моря, звісно, теж не допомагав. Тож я почистив зброю, перегрупував свій загін (вдалося зібрати одного-двох бійців із першого відділення), ми перевели подих і врешті дісталися підніжжя скелі. Там ми були принаймні в безпеці від інтенсивного вогню та стрілецької зброї. Незабаром до нас приєдналися бійці з інших рот, які опинилися тут випадково — їх висадили зовсім не там, де було потрібно. У цей момент я повністю втратив відчуття часу та розуміння того, що відбувається. (Таке враження досить часто зустрічається у спогадах про «День Д»).
Генерал Омар Бредлі під час виступу в Англії сказав нам: «Ви станете учасниками найграндіознішого видовища у світі».
Фактично, ми стали свідками того, як трагедія та удача переплелися разом — спершу на пляжі, а трохи згодом — на висотах.
Десь у середині ранку ми побачили, як прибула півгрупа кулеметників із роти «H». Їм бракувало триноги, щоб укомплектувати зброю. Об’єднавши наші ресурси, ми зібрали повноцінний 12,7-мм кулемет у робочому стані. Праворуч, на пагорбі, діяв каземат із 88-мм гарматою (ймовірно, бункер у В’єрвілі). Ми встановили наш кулемет у найвигіднішій позиції, яка, втім, усе одно залишалася надто відкритою для ворожого вогню. Вільямсу настільки набридло, що ми постійно потрапляємо під німецький обстріл, що він відкрив вогонь по цьому броньованому бетонному каземату. Я був спостерігачем, Вільямс — стрільцем, а Оджері відповідав за боєприпаси. Вони випустили чергу трасуючих куль просто в амбразуру споруди. Я чітко бачив, як наші кулі рикошетять; водночас 88-мм гармата вела вогонь по баржі, що наближалася. Після кількох черг наш кулемет замовк, і ми вирішили залишити позицію, перш ніж отримати «відповідь» від 88-мм гармати. Це був наш єдиний шанс того дня доставити важкий кулемет на позиції батареї. Звісно, ми цього не... ...завдати значної шкоди ворогу, але принаймні ми трохи просунулися вперед!»